Спершу ти думаєш: “Хтось їв яблуко в машині.”

Потім — “Може, це ароматизатор? Новий. Такий, як з дитинства — ніби сік із трикутного пакету, що продавали біля школи з рук. Трохи теплий, але солодкий.”

Але щось не так.
Бо запах не зникає. Навпаки — вгризається в легені. М’яко, але з претензією.

Це не яблуко. Це антифриз.

Ти навіть не помітив, як машина почала плакати — солодкими хімічними сльозами.

Десь у темному нутрі:
— потріскала трубка,
— втратила надію стара прокладка.

І ось — аромат, що мав викликати спогади про сад,
стає сигналом: щось тече.
І це не любов.

Машина — як людина.
Тримається. Мовчить. Перегрівається. Але їде.

І тільки коли вже зовсім край —
починає говорити.

Запахами. Звуками. Дивними вібраціями.

А ти ж зайнятий.
Робота. Кава. Подкасти в навушниках.
Їдеш і думаєш: “Просто ще один день.”

А насправді — це витік.

Запах яблука в машині —
як той момент у стосунках, коли ще ніби все нормально,
але в очах уже хімія.

І не та, що з серіалу.
А та, що роз’їдає зсередини.

Ти вдихаєш — і згадуєш, як усе було чесно:
бензин, піт, дешевий ананасовий “ялинка” на дзеркалі.

А тепер — яблуко.
Солодке. Майже святкове.

Запах ілюзії.
Яку досі продають у каністрах по п’ять літрів.

Антифриз не мав пахнути яблуком.
Він мав просто не дати мотору закипіти.

Але світ навчився маскувати біль.
Навчився додавати аромат до токсичного —
щоб ми не лякались.
Щоб ми вдихали — і їхали далі.

А потім — дим.
Панель загоряється.
Ти хапаєшся за голову.

І вперше за місяць — звертаєш із маршруту.
Відкриваєш капот.
Десь щось шипить.

І ти вже точно знаєш:

Це не яблуко.

Це просто кінець,
який давно вже почався.
Ти просто був зайнятий — нюхав.